preloder

Дата та місце народження: 15 січня 1972 р.,

 с. Матейки, Маневицький район,

Волинська область.

Дата та місце загибелі: 9 лютого 2015 р.,

с. Логвинове, Артемівський район,

Донецька область.

Звання: Сержант.

Посада: Командир бойової машини – командир відділення.

Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Зник безвісти 9 лютого 2015 р. коли дві машини бригади попали під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область). Пізніше стало відомо, що Василь був захоплений у полон і розстріляний російськими бойовиками. Впізнаний серед загиблих у донецькому морзі. Похований.

Сімейний стан: Залишилися батько, брати, сестри, племінники та кохана жінка, з якою Василь планував одружитися після демобілізації.

Місце поховання: с. Матейки, Маневицький район, Волинська область.

Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВАСИЛЬ ДЕМЧУК БУВ СПРАВЖНІМ ПАТРІОТОМ

9 квітня, Чистого четверга, Маневиччина прощалася з українським бійцем, замордованим російськими найманцями в полоні. Провести в останню путь 42-річного героя із Матейок Василя Демчука разом із родиною прийшли односельчани, жителі сусідніх сіл, знайомі, друзі. За словами співслуживців попав в полон в понеділок 9 лютого 2015 року. Зі слів хлопця з його роти 2 машини повертались за боєприпасами та попали під обстріл. З того часу зв’язок з бійцями був втрачений, місце перебування – невідоме. На зв’язок з рідними востаннє виходив 7 лютого ц.р. В останнє Василь повідомив, що знаходиться поблизу Дебальцева в селі Савейлівка. Василь був п’ятою, передостанньою, дитиною сільської родини. Десятилітнім став напівсиротою, залишившись без материнської опіки. Проте турботою, завдяки батьку, старшим братам та сестрам, хлопець обділений не був. Тому і виріс, як свідчать усі, хто його знав, добродушною та справедливою людиною. Вчився Василь добре, пригадує старший брат Петро. – Виконував і домашню роботу: пас корів і доїв їх, ходив за плугом, косив. Любив ходити на риболовлю, полювання, а також збирати гриби. Перед армією хлопець закінчив Колкілвське СПТУ, став трактористом. Професійні навики знадобились під час служби в танкових військах. Оскільки в Матейках роботи практично не було, останнім часом Василь жив у старшого брата Петра в селі Забороль Луцького району, що неподалік обласного центру. Вивчив секрети будівельної справи, допоміг брату завершити будівництво дому. Брався за все – робота у його руках просто горіла. Аби заробити копійку, разом із сусідом Іваном, з яким товаришував з дитинства, робили ремонти квартир у Луцьку. Він ніколи й гадки не мав відмовлятися від служби, був справжнім патріотом – пригадує Іван. – Завжди говорив: «Якщо треба, значить треба». Тож, коли отримав повістку, відразу пішов у військомат, а ремонт у черговій квартирі я вже завершував сам. Мобілізували Василя Демчука в серпні 2014 року. Спочатку направили в навчальний центр. Старичі. А після зарахування до 30-ої ОМБ, де призначили командиром БМП, протягом місяця проходив бойове злагодження на Миколаївському полігоні. Далі чекало бойове завдання з охорони шлюзів , біля кордону з Кримом. Василь часто телефонував родичам. Востаннє бачили його.рідні у січні 2015 року, коли приїздив у місячну відпустку. Проте, за десять днів до її завершення всіх відкликали через обстріл Маріуполя. Боєць швиденько спакував речі і без зайвих розмов попрямував у частину. Після бойових завдань поблизу Маріуполя направили в найгарячіщу точку того часу. – Коли ми дізналися, що Василя перекидають під Дебальцеве, стали ще більше хвилюватися, – пригадує Петро Демчук. – Бувало, по кілька днів без дзвінків. 12 лютого Петру зателефонував товариш Василя Іван і повідомив, що Василь пропав. Вони ще 9 лютого з групою бійців вирушили колоною з передової в тил за боєприпасами і не повернулися. їх почали шукати. На третій день виявили розстріляну техніку, але без бійців. Того ж дня Петро Демчук написав заяву про зникнення брата у відповідні органи в Луцьку. А ввечері того таки 12 лютой донька Петра натрапила на відеоролику в Інтернеті, на якому було видно, як Василя Демчука взяли в полон, провели обшук і показали військового квитка. У рідні зажевріла надія, що незабаром побачать сина, брата та дядька живим. Стали думати, як його визволити із полону, звертались до волонтерів. – Десь через місяць нам надіслали світлини, де Василя везуть у причепі позашляховика, – продовжує Петро Гервасійович. – Він сидів, ще двоє біля нього лежали, і ще декілька жвавіших в кузові. Та після цих двох фотографій виставили і третю, де вже було видно, що наш Василь лежить в морзі, як згодом виявилось, у Донецьку. Тіло було понівечене, голова – як спущений м’яч, яким грали у футбол, без одного вуха. Волонтери займалися, аби забрати тіло Василя та інших бійців, які на той час вже були прикопані. Нелегко було впізнавати брату та сестрі понівечене тіло їхнього Василя у дніпропетровському морзі. Допомогло те, що мали знімки вставлених передніх зубів та характерне пошкодження на руці, яке зробив, рубаючи дрова. Доставляли тіло нескореного бійця на малу батьківщину волонтери із Луцька, односельчани ж зустрічали героя, ставши навколішки. Провести в останній земний путь молодого чоловіка прийшло чимало люду. Тут і перша вчителька Марія Спиридонівна Мокійчук, яка добре пам’ятає спокійного, врівноваженого хлопчика, який завжди поважав старших і був хорошим товаришем для однолітків, його друзі ,та знайомі, очільники районної влади. Тут і цивільна дружина Галина із сусіднього Села, яку Василь покохав, коли вона навчалася ще в одинадцятому класі, і з якою після різних життєвих перипетій врешті-решт мріяв укласти шлюб після демобілізації. Не судилося… До місцевого храму, а потім до кладовища труну несли працівнику військового комісаріату, яких періодично змінювали місцеві парубки. Печальними мелодіями сумну новину сповіщав на всю округу духовий оркестр. Слава Україні! Героям слава! Газета «Нова доба»18.04.2015р. Сергій Гусенко